я, наверное, живу в каком-то своем воображаемом мире.
скажите мне, почему я сижу семнадцать дней дома, когда улицы переполнены гуляющими людьми, когда парки забиты выпивающими кофе (и не только кофе) жителями столицы, когда люди выезжают в лес (да что там в лес, выходят под дом!) пожарить уже-такие-легендарные-шашлыки, когда детские площадки забиты детьми, а набережная – велосипедами и самокатами.
почему я сижу дома в полном одиночестве семнадцать дней?
почему я не вижу своих друзей? почему я не могу поехать к своим родителям? почему я сижу без работы и денег?
почему, даже выгуливая вокруг дома собаку, я надеваю маску?
научите меня этой беззаботности, пожалуйста.
научите меня не слушать правительство, не читать новости, не воспринимать всерьез пиздец, который происходит в мире.
научите не считать количество инфицированных и погибших от вируса людей.
научите меня, как наебать соседей, коллег, приятелей, государство.
научите, как наебать самого себя!
Видимо, мы зря стараемся. Всі онлайн-курси, відкриті лекції, відомі актори, музиканти та художники з їх закликами залишатися вдома, Роббі Уільямс із онлайн-концертами, всі приклади західних країн і їх тисячі жертв, всі волонтери із збором коштів, всі маленькі прохання великих корпорацій і один за іншим закриваються улюблені кафе, ресторани, бізнеси, галереї, салони, клініки, організації та маленькі місцеві бренди,
зіштовхуються з групою людей, які виходять на вулицю з повною каструлею маринованої у жирному соусі свинини.
Але ж це вже не питання комфорту. Це питання життя і смерті. Не уявно вже, а буквально.
Отож, відповідь мені, будь ласка, чому я сімнадцять днів сиджу вдома? Щоб врятувати тих, хто не може зробити те саме ради мене?
Я бачу, як ви гуляєте, як відвідуєте гостей, як робите фото на тлі заходу сонця, як намагаєтеся порушити всі встановлені правила, як плюєте на заборони, як смієтеся і усміхаєтеся, і не
понимаю,
где вы научились так красиво и тонко
ненавидеть свою жизнь.
